Переселенський рух з українських земель і його причини (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Abstract

У статті проаналізовано причини, перебіг і наслідки міграцій селянства з українських губерній до азіатської частини Російської імперії після селянської реформи 1861 р. та на початку ХХ ст. Основну увагу приділено висвітленню ролі Державної думи у формуванні та здійсненні державної переселенської політики, а також діяльності земств у цьому контексті. З’ясовано, що в органах представницької влади поряд із беззастережною підтримкою дій уряду, лунало й чимало критики на його адресу. Депутати у виступах часто наголошували на необхідності «рішучих заходів» для впорядкування переселенського руху. Систематичну роботу щодо опікування переселенцями проводили українські губернські і повітові земства. Встановлено, що впродовж 1896–1914 рр. із Наддніпрянської України в азіатську Росію переселилося 1 619520 осіб. Найбільший потік переселенців (понад 200 тис.) був з Полтавської, Чернігівської та Катеринославської губерній. Невеликі масштаби міграції з Подільської та Волинської губерній обумовлювалися низкою причин, зокрема наявністю великої кількості німецьких колоністів, виїздом населення в заокеанські краї. Наслідки переселенського руху до Сибіру й Туркестану були суперечливими і неоднозначними. Змінилася соціальна структура села, де збільшилася чисельність середньої і заможної груп. Водночас у степовому регіоні у жнива бракувало робочої сили. При цьому повернення значної частини переселенців посилило незадоволення у селянському середовищі.