Homo solitaritus у новелах Василя Стефаника

Abstract

У статті висвітлено проблему людини самотньої в новелістиці Василя Стефаника. Зазначено, що про страх та самотність письменник згадує не лише у новелах, а й у своїх листах, та визначено їхню природу: страх необлаштованого побуту, голоду, холоду, страх втрати близьких людей, страх самотності, страшні сни, трагедія буття маленької людини. Визначено, що часто персонажі Стефаника самотніми стають вимушено, під тиском зовнішніх обставин. Здебільшого причиною самоти є старість та хвороба. Такі герої не раз опиняються за кілька кроків від страшної фантасмагоричної смерти і зустрічаються з нею у рідній хаті, де вони більше не почуваються захищеними. Рідна хата стає місцем небезпеки, загрози, тривоги, виконуючи функцію місця жаху. Там до героїв приходять страшні передсмертні візії, дехто намагається вибратися з цього локусу, проте зазнає поразки. Комусь вдається, і він сподівається на краще. Зроблено висновки, що homo solitarius у новелах Василя Стефаника – це здебільшого старші люди, які самотність сприймають як один із неминучих етапів їхнього життя. Вона часто нерозлучна зі смертю. Нomo solitarius переважно мовчазні або ж розмовляють із тваринами, самими собою, предметами в хаті, занурюються в минуле. Самотність-смерть для них неминуча та невідворотня. Вони не протестують, не опираються, розуміючи безсенсовість опору і глибину фатуму. Згадано такі новели: «Новина», «Сама-Саміська», «Майстер», «Лесева фамілія», «Осінь», «Похорон», «Скін», «Шкода», «Ангел», «Діти», «Святий вечір», «Палій», «Вона – земля», «Марія». Основний акцент зроблено на творах першого періоду Василя Стефаника (1897 – 1901 рр.).