Історичне минуле у літературно-художній візії драматичних творів Людмили Старицької-Черняхівської

Abstract

У статті проаналізовано специфіку художнього переосмислення історичної тематики у драматургічній спадщині Людмили Старицької-Черняхівської, простежено її теоретичні погляди на історичну драму. До уваги взято п’єси «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Останній сніп», «Аппій Клавдій», «Сапфо». Виявлено зв’язок теоретичних постулатів Людмили Старицької-Черняхівської та їх художнього втілення у драматичних творах авторки. Доведено, що художня спадщина письменниці – непересічне явище української літератури. Людмила Старицька-Черняхівська репрезентує поступ національного духа через осягнення національної історії, причому не просто запозичуючи із неї сюжетну основу, а розкриваючи її драматизм через зображення складних характерів, що визначаються й самі визначають хід націй Вказано, що у драматургії письменниці саме національна свідомість і державницькі прагнення відрізняють постаті гетьманів та їхніх прибічників на тлі загалу, наділеного етнічною й релігійною ідентичністю, а відтак, аморфного політично й позбавленого твердих моральних критеріїв. Зазначено, що Людмила Старицька-Черняхівська майстерно й доречно організовує композицію своїх історичних драм. Зроблено висновок, що Людмила Старицька-Черняхівська своїми драматичними творами шукала основ для історичного оптимізму у складну суспільно-політичну добу, сучасницею якої була, а сама драматургія письменниці часто виконувала просвітницьку і пропагандистську роль, була спрямована на зростання національної самосвідомості та повернення українському народові історичної пам’яті.