Формування в Росії авторитарного, антизахідного режиму та реакція провідних міжнародних акторів

Abstract

Since the early years of Vladimir Putin's presidency, there has been a noticeable trend when the new ruling team tried to distance themselves from the principles of limited democracy during Boris Yeltsin era. Legislative changes initiated by the Kremlin leadership have led to a significant strengthening of Moscow's role in all regions, an increase in presidential powers, and limitations on the opposition's ability to defend their rights. At the same time, control over key state media was established, substantial restrictions were imposed on the activities of non-governmental organizations, and systematic efforts were directed towards minimizing the capabilities of international organizations like the OSCE to monitor the electoral process in Russia. Furthermore, in the economic sphere, through both legal and unlawful means, a process of re-nationalization took place, allowing the Kremlin to take control of large businesses and transform them into an effective mechanism of influence both domestically and internationally. The widespread appointments of individuals with a background in security forces (former KGB members) to key positions in the state provide grounds to assert the "praetorian" nature of Russian authoritarianism in the first decade of the 21st century. Failing to achieve recognition of Russia from the West as a superpower equivalent in influence to the United States during his first presidential term and after such events as the Beslan tragedy and the Orange Revolution Vladimir Putin shifted away from limited "pro-Western" policies in foreign affairs. Simultaneously, within the CIS space, armed with a renewed imperialist ideology, Moscow increasingly supplemented its integration initiatives with hybrid pressure that included a coercive component. This was most evident in the Georgian direction. The events of the August 2008 war and the post-war agreements demonstrated the Kremlin's readiness to resort to the use of military force to achieve its goals. At the same time, these events indicated lack of political will in Western capitals to counter such scenarios. The reasons for this situation stemmed from the desire to maintain a beneficial character of trade exchange with Russia for Western countries, where they received raw materials "in exchange" for high-tech products. On the other hand, certain controversial initiatives by George W. Bush administration pushed leading Western European capitals towards strengthening their interaction with official Moscow, based on political and security arguments. Russia, with its immense resource potential, unique geographical location, and significant capabilities to influence authoritarian and totalitarian regimes, appeared to be an exceptionally important partner for official Washington. Furthermore, after Vladimir Putin's decision not to run for a third presidential term in 2008, the U.S. leadership hoped that there was still a chance for democratization and development in Russia, following a Ukrainian, rather than Belarusian scenario. З перших років президентства Владіміра Путіна намітилася стала тенденція, що демонструвала відхід нової правлячої команди від принципів обмеженої демократії періоду Баріса Єльцина. Ініційовані керівництвом Кремля законодавчі зміни обумовили суттєве посилення ролі Москви на вісі регіони – центр, збільшення повноважень президента, обмеження можливостей опозиції для відстоювання своїх прав. Паралельно встановлювався контролю за ключовими ЗМІ держави, накладалися суттєві обмеження на роботу неурядових організацій, здійснювалася системна робота, орієнтована на мінімізацію можливостей міжнародних організацій на кшталт ОБСЄ моніторити перебіг виборчого процесу в РФ. Додатково, в економічній сфері, використовуючи як легальні, так і протиправні методи здійснювалася ренаціоналізація, що дозволила Кремлю взяти під свій контроль великий бізнес і перетворити його на дієвий механізм впливу як всередині країни, так і на міжнародній арені. Масові призначення на ключові посади в державі вихідців із силових структур («кагебізація») дають підстави для твердження про «преторіанський» характер російського авторитаризму у першій декаді ХХІ ст. Не досягнувши впродовж першої президентської каденції визнання з боку Заходу за Росією статусу наддержави співмірної за своїм впливом з США, Владімір Путін після трагічних подій в Беслані та Помаранчевої революції відійшов від обмеженої «прозахідної» політики у зовнішньополітичній сфері. В той же час на просторі СНД, озброївшись оновленою імперіалістичною ідеологією, офіційна Москва все частіше доповнювала інтеграційні ініціативи гібридним тиском, який включав у себе і силовий компонент. Найбільшою мірою це проявилося на грузинському напрямку. Процеси навколо Серпневої війни 2008 р. і післявоєнного врегулювання продемонстрували готовність Кремля задля досягнення своїх цілей вдаватися до застосування військової сили. Водночас, вони засвідчили, що у провідних столицях Заходу, відсутня політична воля, щоб протистояти таким сценаріям. Причинами такої ситуації було прагнення зберегти вигідний для західних країн характер торговельного обміну з РФ, коли «взамін» за високотехнологічну продукцію вони отримували сировину. З іншого боку, окремі контроверсійні ініціативи адміністрації Джорджа Буша, підштовхували провідні столиці Західної Європи до посилення взаємодії із офіційною Москвою, виходячи із політичних і безпекових аргументів. Також Росія як країна із величезним ресурсним потенціалом, унікальним розташуванням, суттєвими можливостями у плані впливу на авторитарні та тоталітарні режими видавалася винятково важливим партнером для офіційного Вашингтону. До того ж, після відмови Владіміра Путіна від балотування на тертій президентський термін у 2008 р., керівництво США сподівалося, що у Росії є ще шанс на демократизацію та розвиток за українським, а не білоруським сценарієм.