«Очужілий в своєму тілі»: дискурс тілесного в поезії Василя Стуса

Abstract

Статті присвячена дослідженню дискурсу тілесного у поезії Василя Стуса на матеріалі збірки "Веселий цвинтар". У Стуса у віршах фактично немає цілісної людини, тобто такої людини, в якої душа перебуває у своєму тілі. Це чуже тіло. І усвідомлення цієї «чужости» болюче і стражденне. Відтак приходить розуміння свободи: свобода — це здатність покинути не своє тіло, здатність відчути себе до смерти і до народження. Зображення тіла як матеріалу є пародією на уявлення про людину радянську як гвинтика системи. Зображення сюрреалістичного тіла доповнює картину абсурду, де людина не живе, а бігає кімнатами, наштовхуючись на тулуби, руки, ноги, відчуває приціл смертоносних очей. Що залишається людині у світі, в якому вона будівельний матеріал системи? «Життєсмерть», «смерте існування», «самопізнання — самозгасання», якщо, звісно, ти не хочеш стати актором в абсурдистському вертепі чи тулубом без голови. Ліричний герой так і не знаходить свого тіла, відтак живе і начебто не живе, а лишень спостерігає за божевільними танцями у людському вертепі, за в’язнями та їхніми наглядачами, за запопадливими ґвинтиками, за катами, за чергами, за тими, хто не витримує абсурдності світу, за найріднішими, яким болить. Його дійсність — дійсність муміфікованих лідерів, самоспалень, блукань від тіла-в’язниці до країни-тюрми і розуміння невідповідності твоєї душі твоєму тілові